“Ми постійно чуємо, що Україну можна любити будь-якою мовою, що російськомовні українці теж патріоти, і все таке. Але ніхто не хоче вголос сказати, що поряд з “російськомовними патріотами” українськомовній людині вижити неможливо.

Я народився і виріс у селі на Вінниччині. Після школи поїхав у райцентр вчитися в училищі, потім працював на різних будівництвах. Увесь цей час говорив здебільшого українською, лише в рідкісних випадках переходив на російську. Завжди вважав, що мовної проблеми в нас у країні не існує.

А потім сталася ця жахлива трагедія – анексія Криму й те, що у нас сором’язливо називають АТО.

Я вважав, що не можу бути осторонь, і пішов служити на схід. Не хочу сказати, що хлопці у батальйоні були погані… Усякі були. Було кілька наркоманів, які кожну вільну хвилину прагнули десь заховатися й накуритися своєї трави. Коли трави не було – могли виміняти її на патрони. Майже всі частенько випивали. Грошей у солдатів мало, тож самогонку вимінювали на одяг, бензин, інше військове майно. Так було завжди.

Я спілкувався переважно з кількома українськомовними хлопцями зі взводу, але вони з іншими завжди переходили на російську, а я не переходив ні з ким. Поступово побачив, що російськомовні хлопці все сильніше дратуються, коли говорю з ними українською. Далі почалися погрози “навчити говорити по-людському” (па-чєлавєчєскі).

Зрештою, однієї ночі мені на голову накинули ковдру, добряче відлупцювали ногами, а наостанок сказали, що коли й далі розмовлятиму телячим язиком, то на передку може й куля ненароком прилетіти.

Так, я перевиховався. Я не герой, щоб померти за мову, я просто виконував свій обов’язок.

Нещодавно я звільнився, і сподіваюся, що від мене більше ніколи нічого не вимагатиме держава, де мене люто ненавидять за мою рідну мову.

Може, ви надрукуєте цього листа. Я не знаю, кого я там захищав і чи варто було.

Олексій П.”