Маріюпіль, Озівське море та наша Кубань: Харківські картографи 1920-х років погоджувались із націоналістичним гаслом "Від Сяну до Дону!"

Нещодавно журналіст Depo.Запоріжжя натрапив на раритетний атлас України 1928 року випуску. На 15 пожовклих аркушах - 33 карти із розташуванням, адміністративним поділом, природою, населенням та економікою УСРР (саме така абревіатура була прийнята у той час - спочатку "соціалістична", а потім "радянська", – Ред.).

Видало атлас Державне видавництво України, що розташовувалося у тодішній столиці республіки - Харкові. Автором-упорядником був Л. Кльований – на жаль, відомостей про нього знайти не вдалося. Редакторами виступили імениті вчені, зокрема Агатангел Кримський.



Атлас прекрасно ілюструє ту нетривалу і не надто знайому для сучасних українців епоху. В економіці тоді тривали "непівські" експерименти, в мовній політиці був взятий курс на українізацію (всі тексти мали бути написані українською мовою), у культурі вирувало національне відродження, яке згодом стане "розстріляним". Все це так чи інакше відобразилося і на цих сторінках.

В атласі одразу впадають в очі назви географічних об'єктів. Це був короткий період існування "харківського" правопису української мови ("скрипниківки", за прізвищем народного комісара просвіти Миколи Скрипника, який її затвердив).

Згідно з тодішніми правилами, топоніми, які зараз завершуються на -ськ або -цьк, мали середній рід. Тому тут ми можемо побачити "Луганське".



Сьогоднішнє Дніпро називалось "Дніпропетрівське" (у примітках зазначено, що це помилка - насправді треба читати "Дніпропетровське"). Цій назві на той момент було лише два роки. Поруч - ще не Дніпродзержинськ, а Кам'янське. Також тут підписані дніпрові пороги - за кілька років їх затопить внаслідок побудови Дніпрогесу. Нижче Запоріжжя - відомий з козацьких часів Великий Луг. Наприкінці 1950-х він буде затоплений Каховським водосховищем.

А писати "Нікопіль" замість "Нікополь" продовжували і наприкінці 1940-х.




Луцьке.



Інакше називалося і місто (точніше, в ті часи ще селище), яке у у 2014-му стало для України трагічним символом - Іловайське.



Крім того, в атласі можна знайти Озівське море.



Маріюпіль.



Та Гумань (Умань).



Найцікавішою в атласі є фізична карта України. На ній зображено не тільки УСРР в актуальних кордонах, а й українські землі у складі сусідніх держав, зокрема ті, що пізніше були приєднані до Радянської України.



Автор зізнається, що спочатку збирався нанести на кожну карту всю Україну в її етнографічних межах, однак отримати з-за кордону всю необхідну для цього інформацію не вдалося.



Для позначення українських територій за межами УСРР використано дві категорії: "етнографічна межа українського народу" та "межа українських колоній". Автор, на жаль, не пояснює принципової різниці між ними. Можна здогадатися, що в етнографічних "межах" українці жили з давніх часів, а "колонії" були заселені пізніше, проте з якого саме моменту, невідомо.



Серед земель у складі Росії до етнографічних меж українців віднесені Кубань (за переписом 1926 року, з 1472 тисяч населення Кубанського краю українці складали 56%), частина Дону з Таганрогом, який належав УСРР до 1924 року, та Слобожанщину з Білгородом. Інша частина Дону – з Ростовом, а також північ Криму, який тоді належав РСФРР, були колоніями. У 1930-х чи 1970-х роках вже навряд чи хтось би наважився малювати такі лінії на російських землях.







До українських етнографічних меж віднесені і землі Білорусі, причому як східної – радянської (південніше Мозиря), так і західної – польської (з Брестом та Пінськом).



Власне, Друга Річ Посполита (Польща) на той час поступалася лише УСРР за кількістю українських земель у своєму складі. На карті в етнографічні межі входять і галицькі та волинські землі, які тепер належать Україні, а також Холмщина, Посяння, Лемківщина та Підляшшя, що зараз є польськими.




Закарпаття, на той момент чехословацьке, та Покуття з Буковиною (Румунія) також позначені як українські терени.

Незрозуміло, чи вважав автор карти українською південну Бесарабію або Буджак - Ізмаїл, Боград, Рені і так далі, яка тоді була румунською, а нині є частиною Одещини.

Призабуте сьогодні і адміністративне утворення, що існувало у складі УСРР до 1940 року та відображене на карті - Молдавська автономна радянська соціалістична республіка, на той момент – із столицею у Балті. Частково це земля нинішньої Одещини, а частково - Молдови (під контролем невизнаної Придністровської молдавської республіки).



Отже, науковці 1920-х років відміряли Україні землі буквально"від Сяну до Дону" і навіть трохи більше. Інша карта демонструє адміністративний поділ республіки. З 1923 по 1930 роки Україна складалась з округів. Їхня кількість час від часу змінювалась. На момент складання атласу до складу УСРР входили 40 округів та одна автономна республіка.




Щодо щільності населення, то найбільша кількість людей на один квадратний кілометр мешкала в правобережних округах, а також на Харківщині й Сумщині. Найменша - на Херсонщині.




За даними атласу, у 1928 році в УСРР мешкали 28,9 мільйони людей. З них 23,6 млн були сільськими жителями, і лише 5,3 - містянами.



У селах республіки, причому в усіх округах, українці становили абсолютну більшість. А от у містах за кількістю їх "наздоганяли" євреї та росіяни.




Якщо вірити атласу, то в Києві мешкало найбільше росіян.



Правобережні міста лишалися переважно "єврейськими".



В містах Донбасу переважали росіяни (окрім Артемівського, нині Бахмута). А от у слобожанських містах, зокрема у столичному Харкові, було більше українців.



В Одесі домінували росіяни та євреї.



А це - фрагмент карти розвитку промисловості з кількістю підприємств. Цікавою є статистика щодо форми їхньої власності. Це був період НЕПу (Нової економічної політики) з елементами ринкової економіки. Тому в діаграмі, окрім державних, є і кооперативні, і приватні підприємства. За кілька років радянське керівництво повністю згорне цей експеримент.