Відомо, що радянські вожді завжди приділяли велику увагу мистецтву. І неспроста: вони дуже добре розуміли суть справи. От уявіть собі, як би виглядала сталінська система без усього цього «дизайну»: без фільмів з Орлової та Ладиніної, без «Песни о встречном» Шостаковича, без «Робочого і колгоспниці» та імперсько-радісної ВДНГ.

Якщо зірвати всю цю «матрицю» культурної ілюзії, чим стане СРСР? Гігантська держава-концтабір, потворна фабрика рабства і масових вбивств. Абсолютно нестерпна картинка, з глузду можна з'їхати. Мета радянської культури полягала тільки в одному: створювати в масовій свідомості іншу, «матричну», ілюзорну реальність, щоб примирити з цією, більш ніж суворою дійсністю.

Давати смисли для життя в пеклі – ось завдання сталінських «майстрів культури», досить успішно ними виконане. Настільки успішно, що величезною мірою вся нинішня ностальгія по Радянському Союзу пов'язана саме з образами з радянського мистецтва, насамперед – кіно. Люди не пам'ятають ні потворного побуту, ні страху, ні туги, ні жебраків-сіл, але вони пам'ятають картинку, «матрицю», яка допомагала їм жити. Виживати.

До речі, у найбільш оголеному вигляді ця функція радянського мистецтва проявилася під час війни. Приїдуть, припустимо, умовні Утьосов, Бернес або Шульженко, скажімо, в район Ржевського виступу, заспівають щось душевне – і, дивись, в очах солдата те, що відбувається, виглядає вже не м'ясорубкою, а чимось осмисленим і високим, принаймні на якийсь час.

СРСР розпався, але «матричний» образ СРСР, створений радянським мистецтвом, не розпався. Він продовжує працювати. Не випадково так активізувався показ радянських фільмів по телевізору.

Причому, що цікаво. «Матричний» образ Совка творили не тільки для внутрішнього, але і для зовнішнього вживання. Скажімо, навіщо випускали в турне по Америці вільнодумця й бунтаря Євтушенко? А саме для того, щоб він, свідомо чи мимоволі, створював привабливий для Заходу образ СРСР і своїм живим прикладом демонстрував американцям, що в Радянському Союзі, в радянській літературі прекрасно живуть і працюють ось такі сміливі поети.

І нинішня влада Росії, яка успадкувала багато чого радянського, чітко січе цю фішку. Ось нещодавно Перший канал показав розгорнутий репортаж про відомий московський виставковий комплекс «Мультимедіа Арт Музей» Ольги Свіблової. В ньому фігурувала дійсно класна авангардна робота Олександра Родченка «Чорне на чорному». Цю телекартинку просунутий Костянтин Ернст адресував, звичайно, не місцевим ватникам і «колорадам», а, насамперед, Заходу: мовляв, Росія – не ведмежий кут з попами і ментами, а країна з цілком людським, навіть інтелігентним (як у Ольги Свіблової) обличчям, яка цінує і розуміє передове мистецтво. І в створенні такого «матричного» образу путінської Росії, оберненого назовні, нинішнім «майстрам культури» відведена традиційно значна роль, яка добре винагороджується.

Автор: Олексій Широпаєв