Фестиваль "Червона рута" відбувся в Чернівцях 25 років тому. Після нього відомими стали гурти "Брати Гадюкіни" та "Кому Вниз", співаки Андрій Миколайчук і Марія Бурмака

– 1986-го в Києві провели перший великий рок-фестиваль – "Рок-перехрестя". За три дні на ньому пролунала тільки одна українська пісня, – згадує Олег Репецький, 54 роки. Наприкінці 1980-х він працював у державному естрадно-симфонічному оркестрі. – Із товаришами вирішили створити студію, де можна було б записувати якісну українську музику. Виручив бандурист з Австралії Віктор Мішалов. Я допоміг йому організувати сольний концерт у Будинку письменників, а він познайомив нас з іншим діаспорянином – канадським мільйонером Миколою Морозом. Створили українсько-канадське підприємство, назвали "Кобза", я став його генеральним директором. Тоді виникло питання: кого записувати? Української популярної музики в той час не існувало, окрім пісень Зінкевича, Ротару, Яремчука.

Репецький взявся організувати перегляд україномовних виконавців. 1989-го виповнювалося 40 років з дня народження і 10 – по смерті композитора Володимира Івасюка. Конкурс вирішили назвати на честь найпопулярнішої його пісні – "Червона рута". І провести на батьківщині музиканта – у Чернівцях.

– Прописали положення фестивалю, – продовжує Олег Репецький. – Обов'язкова умова – пісні мають бути нові й виконуватися українською мовою. Вік учасників обмежили до 42 років. Без державних структур провести такий захід тоді було неможливо. Звернулися до ЦК комсомолу. Вони потихеньку вже змінювалися, починали займатися кооперативним бізнесом. Аби захистити українськість, вписали в засновники Фонд культури та Спілку письменників. Навесні-влітку з допомогою комсомолу провели відбіркові тури в усіх областях. У деякі міста через погану організацію їздили двічі – тричі. Хороших конкурсантів вистачало як на заході, так і на сході. Навіть у Криму все пройшло добре. А в Харкові тамтешні організатори з комсомолу нас спершу повели по ресторанах. Думали, що українські співаки можуть бути тільки серед лабухів (ресторанних музикантів. – "Країна").

Фінальну частину "Червоної рути" запланували на 17–24 вересня 1989 року.

– У серпні влада Чернівців несподівано почала відхрещуватися від нас, – говорить Репецький. – Казали, що не впораються з такою кількістю людей, місто не готове, не гарантують безпеку. Врятувало, що на початку вересня в Києві проходив установчий з'їзд Народного руху України за перебудову. Серед запрошених був Леонід Кравчук – на той час завідувач ідеологічного відділу ЦК Компартії України. Кирило Стеценко, який у нашій дирекції відповідав за зв'язки з пресою, виступив із заявою – мовляв, забороняють. Здійнявся шум, натиснули на Кравчука, і той пообіцяв, що все проведемо.

– Наші хлопці, які працювали в Чернівцях, заздалегідь знайшли 80 помешкань для глядачів з інших міст. За три дні до свята господарі 77 з них відмовилися. Думаю, не без участі КДБ, – додає інший організатор "Червоної рути" Анатолій Калиниченко, 59 років. Нині він завідувач відділу музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України. – Ми створили неформальну агенцію з розселення – не лишати ж людей на вулиці. Сам жив у готелі "Буковина". У мене спали хлопці з охорони, бо більше ніде було. Працювали позмінно: одні охороняють сцену з апаратурою, інші – сплять. Раз заходжу в номер, бачу на підлозі ампулу з наркотиками. Підкинули. Швиденько жбурнув у вікно.

Інша проблема – погода. У вересні 1989-го по всій Україні йшли дощі. По допомогу звернулися до мольфара Михайла Нечая, який жив у селі Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області.

– Із Нечаєм мене познайомили хлопці з Коломиї, коли їздив на гастролі в Івано-Франківську філармонію, – розповідає Кирило Стеценко, 61 рік. – Я тоді купив у нього три дримби, одну маю досі. Казали, що Нечай уміє зупиняти дощі, тож ми подалися по нього. Довго відмовляв нам, врешті-решт погодився. Відбув у Чернівцях усі сім днів, ходив між людьми, щось примовляв. Не знаю, чи справді то якась потойбічна сила чи просто збіг, але в ніч проти фестивалю дощ перестав. А після заключного концерту небо прорвало.

Майже сотня музикантів і колективів виступали у трьох категоріях. Рок-ансамблі прослуховували на площі біля стадіону "Буковина", поп-виконавців – у Літньому театрі, співців-бардів – у парку на околиці міста.

– Одразу по приїзді 21 вересня ми з синьо-жовтим прапором співали патріотичних пісень – повстанських, стрілецьких – на центральній вулиці Чернівців, – згадує 46-річна Ольга Цвілинюк – тоді учасниця хору "Товариства Лева" зі Львова. – Виступ перервала міліція, нас попросили залишити місто. Коли ми відмовилися, почали відтісняти з центру. Вдалося втекти. Тих, хто приїздили на фестиваль, жоден готель не поселяв. Люди ночували просто неба. Нам пощастило, бо отримали запрошення від родини професора фізики Корнія Товстюка. Його квартира була напівпорожньою, науковець саме лаштувався переїздити до Львова, тож підлоги вистачило для цілого колективу.

Гурт "Незаймана земля" з Луцька виконував соціальні пісні – "Танго смерті. 1937", "Партійний вальс. Музика Брежнєва, слова Суслова, в обробці Щербицького". Було двоє вокалістів – Леонід Репета й Анатолій Козак.

– Нашому бас-гітаристові Анатолієві Маковійчуку за день до поїздки в Чернівці розбили щелепу. Зашили, їв через соломинку. Це була провокація, щоб ми залишилися вдома, – каже Леонід Репета, 58 років. Тепер він соліст Рівненської обласної філармонії.

– На "Червону руту" потрапила з останнього, додаткового відбору в Києві, – згадує співачка й телеведуча Марія Бурмака, 44 роки. – Маю відеозаписи з виступів у Чернівцях. Люди вставали, коли я співала. Як повернулася до Харкова, викликали у відповідний відділ університету. Взялися розпитувати, що за пісні виконувала. Принесла їм книжку Олександра Олеся з віршем "Ой, не квітни, весно, мій народ в кайданах". Її видали 1961 року, але швидко вилучили з бібліотек. Подіяло, коли побачили, що надрукована в Радянському Союзі.

– Державні органи розуміли: така маса патріотичних і творчих людей в одному місці, з синьо-жовтими прапорами вже своїм виглядом підштовхувала до ідеї незалежності, – вважає Мирослав Мельник, 47 років. Він є виконавчим директором фестивалю з 1989-го й дотепер. – Людей висаджували з поїздів, але вони пішки йшли до Чернівців. Дуже публіці подобалося, як хлопці з "Товариства Лева", львів'яни, приїхали зі своєю гарматою і стріляли з неї радянськими газетами "Правда" й "Известия".

– На кожен із семи днів фестивалю режисери продумали масу заходів за українським звичаєвим календарем – від копання криниць до виставок майстрів, – розповідає Олег Репецький. – Посеред конкурсу бардів нам відключили електрику. Автобус, що привіз артистів, увімкнув фари – при цьому світлі і співали, без жодних звукопідсилювачів.

Заключний концерт "Червоної рути" відбувся 24 вересня 1989 року на стадіоні "Буковина".

– Хлопці з комсомолу мені неофіційно сказали, що на заключному концерті заборонять виступати деяким лауреатам, – говорить Анатолій Калиниченко. – Тим, які мали пісні соціально-політичного спрямування, або ж просто не подобалася їх естетика. "Незайману землю" заборонили, Тараса Петриненка – він був у журі, на відкритті співав про Народний рух. Навіть Андрій Миколайчук з його "Піду втоплюся" чомусь потрапив у цей список. Учасників я зібрав у Літньому театрі. Запропонував оголосити страйк: або виступають ті, кого ми хочемо, або не виступає ніхто. Через півгодини треба було проводити проби на сцені – кажуть, що дозволили. Всі зраділи. Бард Василь Жданкін на сцені почав співати "Ще не вмерла Україна" під кобзу.

Гімн виконали й на заключному концерті. Зібралися 18 тис. глядачів.

– Переможців не пускали на сцену – боялися, що знову співатимуть "Ще не вмерла…" – згадує бард Едуард Драч, 49 років. – Дозволили виступати тільки дипломантам. А вони стали по черзі відмовлятися на нашу користь. Мені свій час віддав гурт "Гуцули" з Косова. Це було надзвичайно зворушливо, адже вони 20 років не мали виходу на сцену зі своїм хард-роком.

– Місцеве керівництво по заводах безкоштовно роздало квитки й наказало прийти на трибуни з прапорами УРСР, – каже Репецький. – А синьо-жовті відбирала міліція на вході. Особливо обшукували тих, хто в вишиванках. Дівчата, щоб пронести, обв'язувалися прапорами, то міліція шукала в них під спідницями. Однак половина прапорів були червоно-сині, половина – синьо-жовті. Натовп скандував: "Пустіть людей!". Коли пропустили – стали кричати: "Прапори на сцену!". І їх винесли. Це нечувано і для Чернівців, і для Союзу.

– Перший фестиваль "Червона рута" не завершився, – говорить Калиниченко. – За 7 хвилин до кінця не витримали нерви в першого секретаря обкому партії – наказав вимкнути електроенергію. По стадіонних динаміках пустили Івасюкову "Червону руту".

Надалі фестиваль вирішили проводити по різних містах раз на два роки. 1991-го "Червону руту" приймало Запоріжжя, серед лауреатів були "Плач Єремії", "Табула Раса" і "Андрій Кіл" – Андрій Кузьменко з гурту "Скрябін". 1993 року в Донецьку – Олександр Пономарьов, Руслана Лижичко, "Піккардійська терція". 1995-го в Севастополі – Андрій Кравчук, Ані Лорак і Наталія Могилевська. 1997 року в Харкові – "Танок на майдані Конго", "Тартак", Катя Chilly. 1999-го у Дніпропетровську – "Димна Суміш", Росава. З 2001 року конкурс проходить у Києві.

– У другій половині 1990-х російське ФСБ зрозуміло, наскільки важливою є ідеологічна зброя, і почало працювати на викорінення україномовної пісні з теле- і радіоефірів, – каже Олег Репецький. – Пісні українською поступово вилучали з ротацій. А з розвитком медіабізнесу в ефірах почалося заробляння грошей. Спершу в Москві. Тренували дівчаток і хлопчиків, які співати толком не вміли. Електронними засобами вирівнювали фальш. Крутили поголовно фонограми. Головне для успіху – повторюваність, і щоб в ефірі поряд не було нічого якісного. Тому й планку спустили дуже низько. Потім таке заробляння грошей переповзло в Україну. Плюс потужний потік попси з Росії.

"Братів Гадюкіних" розкручувала Алла Пугачова

Хто став лауреатами "Червоної рути-1989" і як склалися їхні долі після фестивалю

Гран-прі

Василь Жданкін, Львів (на фото). Народився на Кубані, дитинство провів на Тернопільщині, до школи ходив у Кривому Розі Дніпропетровської області. Перед фестивалем закiнчив Рiвненський iнститут культури, працював у львівському театрі "Не журись!". Виступав під акомпанемент кобзи. З гастролями об'їздив 22 країни. Згодом залишив активну музичну діяльність. Живе у Кременці Тернопільської області. Деякий час працював теслею при монастирі Московського патріархату, нині співає в церковному хорі.

Солісти й ансамблі поп-музики

Тарас Курчик, Дрогобич, Львівська область. 2001-го виконував пісню з нагоди візиту до Львова Папи Римського Івана Павла ІІ. Нині – депутат Львівської обласної ради.

Андрій Миколайчук, Умань, Черкаська область. Пісні "Піду втоплюся" й "Підпільник Кіндрат" стали хітами. За власні твори судився з московським співаком Юрієм Лозою. Тричі грабували його квартиру. Один раз – після того, як у газеті написали, що тримає гроші в роялі. Де живе зараз – невідомо. Жоден із чотирьох наданих знайомими номерів телефонів не відповідає.

Гурт "Млин", Львів. Його засновник – гуморист Стефко Оробець. У 1980-х із письменником Юрієм Винничуком створив театр "Не журись!". До фестивалю рік жив у США, після – гастролював Європою та Америкою. Видає багатотомну "Енциклопедію галицького гумору".

Рок-ансамблі

"Брати Гадюкіни", Львів. Виконували пісні сумішшю суржику та галицького діалекту – "Наркомани на городі", "Міську, вважай", "Чуваки, всьо чотко!". У грудні 1989-го виступили на шоу "Рождественские встречи" Алли Пугачової. За 10 років вокаліст Сергій Кузьмінський переїхав до Москви й зосередився на електронній музиці. Відновили діяльність 2006-го, а 2009-го дали великий концерт у Києві. Наступного року Кузьмінський помер. Цьогоріч випустили альбом Made in Ukraine – співає переважно басист Ігор Мельничук.

"Кому Вниз", Київ. До фестивалю 1989-го співали російською. На "Червоній руті" виконали "Суботів" – цю пісню на вірш Тараса Шевченка вокаліст Андрій Середа написав 1983-го до дня народження батька. Відтоді виступають винятково українською. Гурт існує дотепер. За 26 років жодного разу не змінювали склад, свій стиль характеризують як фольк-готика.

"Сестричка Віка", Львів. Вікторія Врадій у 1970-х була вокалісткою ансамблю "Арніка", 1986-го записала дві пісні з Михайлом Боярським для фільму "Выше радуги". На "Червоній руті" виступила в образі епатажної рокерки. 1993-го виїхала до США, розлучилася з чоловіком – продюсером Володимиром Бебешком. Виступала у клубах, тричі виходила заміж. 2004-го повернулася до Львова, проте ненадовго. Записала три альбоми в Україні і два – в США.

Співці (барди)

Марія Бурмака, Харків. Першокурсниця філологічного факультету, була однією з наймолодших учасниць фестивалю – 19 років. Згодом переїхала до Києва, 1993-го першою в Україні випустила альбом на компакт-диску – "Лишається надія". Працювала ведучою на телеканалах СТБ, УТ-1, "1+1", ТВі. Викладає в інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Едуард Драч, Черкаси. З 1988 року – член Київського кобзарського цеху. Працює невропатологом у столиці.

Віктор Морозов, Львів. До фестивалю грав в ансамблях "Арніка" і "Ровесник", виконував сатиричні пісні в театрі "Не журись!". Кілька років прожив у Торонто, Канада. Перекладає з португальської й англійської. Зокрема три романи Пауло Коельо, книжки Джоан Роулінґ про Гаррі Поттера.

Андрій Панчишин, Львів. Виступав у театрі "Не журись!". Написав низку сатиричних віршів під час Майдану, їх поклав на музику Віктор Морозов. У травні 2014-го Панчишин видав збірник батярських пісень "На вулиці Батярській".

Автор: Северин НАЛИВАЙКО