Щороку 9 листопада ми відзначаємо День української писемності та мови. На підтримку ініціативи громадських організацій 1997 року президент України встановив День української писемності та мови відзначати щорічно 9 листопада, в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця. У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано 2000 року. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту та не стільки з’ясувати, чи добре знають українську мову, як продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.
Чи стає української мови більше у нашому оточенні, навколишньому світі, у транспорті, на вулицях, телебаченні тощо? Про це ми запитали у активістів (ок). Ось що вони помітили...

Катерина Чепура, активістка громадянського руху Відсіч

У середовищі, яке мене оточує, стало більше української мови, але причиною цьому є те, що я свідомо формую своє оточення і максимально відокремлююсь від місць, де спілкуються мовою ворога. Телевізора не маю, тому не в курсі, що там, а щодо навколишнього світу, то, мабуть, чую більше української музики.


Тіна Пересунько, культурна оглядачка

У моєму випадку більше україномовних не стало, бо це Київ. Зі свого досвіду можу судити про причини. Перехід на українську мову з російської означає дуже глибинні внутрішні зміни на рівні свідомості, а також, що найважливіше, – зміну роду заняття, роботи, оточення. Цілковите занурення у новий культурно-інформаційний світ. Для людини, яка не має постійного фізичного доступу до українського середовища, перехід на українську – скоріше короткотривале емоційне рішення. Адже столиця й надалі працює для «русскоговорящих» – це середовище підтримують самі кияни. Серед моїх знайомих україномовних не побільшало, бо моє середовище й так україномовне. Я намагаюсь своїм прикладом бути підставою для хоча би короткої переключки на українську у побутовому спілкуванні з російськомовними киянами у транспорті, магазинах тощо – зазвичай, вони залюбки переходять на українську. Але не за власної ініціативи. Вони радше із задоволенням пристосовуються.

Добре, що українська мова тепер асоціюється із задоволенням. Раніше, а особливо до помаранчевого Майдану, послуговування українською у Києві сприймалось вороже. Українська мова і українськість асоціювалась з ганьбою і приниженням. Тож Майдан Гідності для Києва зробив свою справу. Але це лише початок. Психологічні асоціації щодо престижу української мови мають стати предметними – в бізнесі, політиці, газетах і телебаченні. Наразі там панує російська. (Маю згадати один виняток – одна знайома молода родина заради своєї новонародженої донечки, громадянки України, вирішила перейти на українську. Мотивація була така: як їхня дитина знатиме українську, якщо батьки спілкуються російською? Цей приклад вважаю дуже гідним для наслідування).


Андрій Пилипюк – учасник ГО “Товариство дослідників України”, аспірант, географічного факультету КНУ ім. Т.Г. Шевченка

Коли я вперше переїхав до Києва, а це було рівно два роки тому, то для мене досить важко було перейти на російську мову та використовувати її у вжитку, оскільки тоді доводилося чути її завше і повсюдно. А я звик спілкуватися мовою, якою до мене звертається співрозмовник. З того часу пройшло два роки. Сьогодні я не відчуваю та не бачу проблем, що пов’язані із українською мовою. Тепер російськомовні люди, коли чують, що я спілкуюсь українською, також переходять на українську. У свою чергу, все рідше і все менше мене оточує російськомовне суспільство. Відтак, відчутно за останні роки української мови у столиці побільшало.


Олександра Матвійчук, голова правління Центру Громадянських Свобод (організації-засновниці Групи громадського спостереження “ОЗОН”), координаторка Євромайдан SOS

Я спілкуюся українською мовою, і це був свідомий вибір. Мовою мого дитинства була російська, і тільки в старших класах після відкриття світу української літератури та пластів власної історії, я потроху почала переходити. Наразі працюю в громадському секторі, де українська мова є одним із маркерів активної людини, яка своїми руками змінює державу. Багато хто починає говорити українською вже в зрілому віці. І так, в моєму оточенні таких людей все більше і більше.

Олександр Северин, правник, заступник голови правління ГО “Чорноморська миротворча мережа”

Так, з осені 2013-го української мови стало відчутно більше, що я помічаю і на вулицях, і у публічних місцях, і у соцмережах. Думаю, що найперше – це об’єктивний процес, з’являються і дорослішають покоління, які отримують освіту українською мовою в українській державі, позбавлені мовних комплексів. По-друге, хоча і поволі, а розвивається якісна україномовна література, публіцистика, музика. По-третє, для багатьох перехід на українську став особистим актом протесту проти спочатку клептократії і бандократії Януковича, а далі – проти московської агресії. І все більше українців розуміють, що вибір на користь рідної мови це не лише правильно і природно, але і надважливо для руйнування московського пропагандистського міфу про “один народ”. Перехід на українську – ефективна, проста, доступна кожному інвестиція в особисту і нашу спільну національну безпеку. Ну і, зрештою, українська мова гарна, динамічна, модна. Я впевнений, що і з українською мовою, і з Україною, попри всі складнощі, все буде добре.


Марія Старожицька, заслужена журналістка України, сценаристка і співзасновниця кінематографічного об’єднання “МашКіно”, поетеса

У моєму особистому середовищі української мови стало більше рівно настільки, наскільки я свідомо перейшла на україномовні пости в соціальних мережах, а україномовні вірші прийшли до мене самі ще з часів Майдану, і вже мови не змінювали. Це мій вибір, натомість я принципово спілкуюся тією мовою, яка зрозуміла співбесіднику, а також не пов`язую український патріотизм із мовою спілкування, Більше того, ще років так десять тому писала про “українську російську” мову, яка вже тоді суттєво відрізнялася від мови нашого ворога у цій війні, і за вимовою, і за багатьма словами, тому аж ніяк не ставила б право користування нею у залежність від державної приналежності, ця мова не має ніякого стосунку до путінської Росії, а є – так вже сталося – історичним надбанням центральної та східної України. Єдина державна українська мова – це обов`язкова умова для держави, це не обговорюється, змінити мовне середовище на українське шляхом квотування музики тощо – підтримую обома руками, це вірний шлях до розвитку україномовного спілкування. Тобто не боротьба з російською мовою, а всіляка підтимка української – єдино вірний шлях.


Наталія Мовчан, менеджерка агентства Smart Agency, громадська активістка

Мови стало більше – книжок, відео, передач, статей.. Якийсь час мені здавалось, що людей україномовних в оточенні не додалось. Навіть навпаки – україномовні приїжджають в Київ і переходять на російську. Але маю живі приклади – Денис Блощинський в свій час став більше говорити українською. Подруга розказує про декілька випадків з життя, коли люди переходять на українську. У порівнянні з часом навчання в інституті української мови стало більше, і ставлення до україномовних змінилось. Тоді, в 2003 році, я інколи відчувала певне “понаехали из сел”, зараз абсолютно норма. Чому? Великою мірою Майдан і військова агресія Росії. Розмовляючи українською, можна дистанціюватися від ворога. І ми, мабуть, ростемо, усвідомлюємо себе українцями.


Михайло Лебідь, громадський активіст

Української загалом стало більше. За рахунок української музики, бо пропутінські російськомовні виконавці викликають відразу. Російськомовні переклади зарубіжних книжок йдуть нормально, бо розумію, що першопочаткова – не російська. Так само і з перекладами на російську фільмів. Хоча, звісно, українську читати і слухати значно приємніше. У спілкуванні української більше хіба з коханою, бо друзі часто російськомовні, хоч і проукраїнські (переселенці-АТОшники і волонтери зі сходу і півдня України). Але навіть з російськомовними друзями співаємо українські пісні. І це чудово.


Світлана Дубина, голова правління Інформаційно-просвітницького центру «ВІСЬ» (м. Вінниця)

У родинному колі все, як і було, бо ми українодумаючі-україномовні… І пригадала, як в дитинстві я плакала, бо страшилась, що запишуть в російську школу. Дивно, адже якихось спеціальних “виховних ” акцій з боку старших не пам’ятаю… Більше української мови стало в транспорті, чую від молодих людей, причому в міжособистісному спілкуванні, діти – то практично всі розмовляють українською. Дуже цікаво спостерігати, як часом батьки ведуть дитину з садочку, звертаються до неї російською, а маля відповідає гарною українською. Тож і мами/тата вже теж пробують “не відставати”.
Стало більше суржику, бо є великий популяризаторський пул у соцмережах. Багато моїх друзів/колег є фанами і суржику, і вживання матюків – то вважається такою культурою. Але особисто я стала більше чути російської, бо працюю з переселенками, вони не всі навіть вивчали українську. Втім, абсолютно спокійно розуміють і навіть часто просять не переходити на російську у відповідь їм. Багато учасниць наших проектів з числа ВПО свідомо – озвучено перейшли на українську – то для них самоідентифікація і позиція… Із колегами з ДонНУ ім. В Стуса спілкуємось виключно українською. Зараз смішно, як півтора роки тому, готуючись до першого спільного прямого ефіру з нашими донеччанками, журналістка радіо готувала питання російською. Цьогоріч у проекті “ВПО та громади” наші учасниці запропонували, організували… і ми мали неймовірно чудесний пікнік в музеї М.М. Коцюбинського,… читали…слухали… насолоджувались Словом..


Марія Голуб, експертка з євроінтеграції

Я давно і з неприхованим задоволенням спостерігаю «розширення» україномовного середовища у своєму житті. Це не тільки музика та література – більше «української» чую в громадському транспорті, спостерігаю в соцмережах, при особистому та діловому спілкуванні – скрізь! І, впевнена, це абсолютно СВІДОМИЙ вибір, в тому числі – як демонстрація патріотизму та любові до Батьківщини. Що важливіше – ми впевнено доводимо, що україномовний контент є популярним і … конкурентноспроможним, навіть на міжнародному рівні. Ми можемо по-праву пишатись нашою мовою. Такою багатою, милозвучною та «пісенною». Рідну мову треба любити і поважати, але любов не насаджується проти волі. Бо завжди є ризик отримати зворотній ефект… Тому, наприклад, квотуваня української музики в ефірах, варто б провадити в контексті більш комплексної і продуманої політики на національному рівні – так, щоб зміни входили в наше життя легко і ненав’язливо.


Микола Шпаковський, поет, письменник, музикант, лідер гурту «Шафа Шамана», координатор міжнародних молодіжних проектів з журналістики

Тут, де я, на Тернопільщині здебільшого спілкуються українською, проте, не завжди «не» з дієсловами пишуть окремо. Особисто для мене – мова є визначником свідомості приналежності до культури, а слово «плекати» означає навіть більше ніж читати книги.


Автор: Любов Єремічева
Ілюстрація Віталія Ніщименка